.
“BORDERS, BOMBS, and…TWO RIGHT SHOES”
World War II through the Eyes of a Ukrainian Child
Refugee Survivor (2016)
This book describes how the Author (then an 8-year old girl), was arrested as a suspected Jew, and the next day agreed to shelter a Jewish child. There are scenes from the family’s journey from Ukraine through Poland, Slovakia, Austria, and Germany. Read how they managed through two execution attempts, a Nazi internment camp, and threats of forced repatriation to the USSR.
The Author survived interrogations, three execution attempts, daily bombardments, and extensive nomadic wanderings, mostly in freight trains. Yet, her family survived, mostly by chance, and through the kindness of friends and several complete strangers.
With 5 maps, 78 photographs and documents, historical background, timelines, glossary, and the story of the four-faced Svitovyd statue.
BORDERS, BOMBS, AND…
TWO RIGHT SHOES
World War II Through The Eyes
of A Ukrainian Child Refugee Survivor
222 pages on Amazon $10.00
https://www.amazon.com/dp/0692746544/ref=cm_sw_r_fa_dp_t2_1pwqybKMXN4R4
by
LARISSA ZALESKA ONYSHKEVYCH
TABLE OF CONTENTS
Preface vii
Maps xi
PART ONE: MY JOURNEY THROUGH WWII
Chapters
1 A TRAIN RIDE, WOLVES, AND A FUNERAL 3
2 MY GRANDMOTHER'S CHOICES: FORGIVE
THE WRONGDOER AND SHELTER HIM 11
3 WHY WERE THE COMMUNISTS RUNNING AWAY? 19
4 ONE TYRANT FROM THE EAST AND ANOTHER
FROM THE WEST 25
5 WAS I TO BE THE 6,000,001st VICTIM? 35
6 MARIA, WHO WOULDN’T BE SAVED 41
7 AND WHERE IS MY BROTHER? 45
8 WAR YEARS, LEAN YEARS 55
9 WHY WERE ALL THE REGIMES AFRAID OF
YOUNG SCOUTS? 61
10 JUST A TEMPORARY FAREWELL TO UKRAINE? 65
11 TWO MORE EXECUTION ATTEMPTS 73
12 THE STRASSHOF INTERNMENT/TRANSIT CAMP 79
13 TRAINS AND BOMBS FOREVER 83
14 MY KINGDOM FOR A HAIRPIN OR A LEFT SHOE! 91
15 A SCHOOLING ATTEMPT AND THE END OF WWII 95
16 FORCED “REPATRIATION” TO – SIBERIA?! 103
17 SEEKING SAFETY IN GROUPS: THE AUGSBURG CAMP 109
18 SHAPING A POST-WAR LIFE: THE NEU-ULM CAMP 115
19 A PARADOXICAL BREATH OF NORMALCY FOR THE YOUNG 125
20 UNEXPECTED ENCOUNTERS AND KIND DEEDS 139
21 WHERE TO NOW? 143
22 TAKING THE BIG STEP: ACROSS THE OCEAN 147
PART TWO: FACTS BEHIND AND BEYOND MY JOURNEY
Chapters
23 NOTES 1 57
THE SVITOVYD STORY 158
INDIVIDUAL CHAPTERS 161
24 ADDENDA 193
A. UKRAINE’S HISTORICAL TIMELINE 194
B. MY MATERNAL FAMILY ODYSSEY TIMELINE 198
C. GLOSSARY 201
D. ACKNOWLEDGEMENTS 214
E. INDEX OF NAMES 218
------------------------------------------------------------------
Excerpts from BOOK REVIEWS
“This is not a simple memoir; it is not only about personal experience. There is a myriad incidental information, plus solid historical background intertwined with family history, and numerous encounters of the child-heroine during the Russian communist and then the Nazi German occupations of western Ukraine.
“…Even though, technically, it covers the span of World War II (1939-1945), there are a “before” and an “after ‘’ skillfully woven into the fabric of the tale. The book untangles, especially for young readers, the complicated historical “back and forth’’ events of those years”.
“And how does one tell a sad, actually tragic, story with humor? It takes a very unusual talent and skill—which Dr. Onyshkevych happens to possess”.
Nadia Deychakiwsky
The Ukrainian Weekly, June 25, 2017, 16
……………………….
“At several junctures, the text reads like a script straight out of Hollywood, the author and her family were saved from deadly perils literally at the very last minute. The phrase “stranger than fiction’ is certainly no cliché here”.
“While there was much sorrow in such a childhood, the author includes lighter moments of unexpected kindnesses, amusing events, and serendipitous occurrences that lightened the family’s burden”.
“On the D.P. camps themselves, Professor Onyshkevych goes into some detail about the successful temporary resettlement of refugees in the camps. Their organization reflected a microcosm of “normal society”[...] The orderly atmosphere thus helped the refugees recover from their trauma and prepare for the future. The author expresses the hope that there may be some useful material here for today’s refugee problems.’’
Natalie Mason Gawdiak
The Ukrainian Quarterly, fall-winter 2017, 96-99
---------------------------------------------------------------
Excerpts from COMMENTS on the book
(on AMAZON)
By Irene O. Kowal (writer) on January 3, 2017
*****
"The memoir is made up of a wealth of details providing a window into the psyche of Ukrainians who lost their country but retained their dignity and identity."
"Dr. Onyshkevych provides a Ukrainian Historical timeline and glossary offering useful facts about the events she relived. A must read for the reader looking for a first-hand account of displaced Ukrainians during WW II."
*****
By Michael H (writer) on December 20, 2016
"Anyone who lived through this era had a story to tell that was probably more horrific than anyone should have to live through either as a child or a grown up. These stories need to be heard and this one is told well. A captivating read by an honest hand. I would recommend this book to anyone who has a heart and wants others to have the same."
--------------------------------
--------------------------------------------------
from
BORDERS, BOMBS, and ... TWO RIGHT SHOES
Chapter 5
WAS I TO BE THE 6,000,001ST VICTIM? Or
THE CASE OF THE GREY UMBRELLA WITH A WHITE CROCODILE LEATHER HANDLE
In 1939, the Halychyna (or Galicia) part of western Ukraine had a population of close to 6 million. Out of that number, almost 4 million were Ukrainians (approx. 65%), a million were Poles (16.5%), 600,000 were Jews, and 49,000 were Germans and others. But in the cities, the proportion was different. In my town, Stryi, the population of 30,000 plus, consisted of almost equal parts of Ukrainians, Poles, and Jews. For children, access to education kept changing depending on the ruling foreign regime. In the first four grades, the education was mostly in the native language of the children, while in the secondary schools, students had to attend Polish schools with some Ukrainian courses. By 1930, the Polish administration reduced the number of Ukrainian schools, gymnasia, and teachers’ seminaries to just a few, mostly private ones. As a child of 4 or 5, I played with children of different ethnic origins. I particularly remember playing with a Polish boy called Leszek, who was a neighbor.
Leszek and his older brother Staszek, with me in the center, on 20 Doyizdova Street
During the Nazi/German occupation, most of the Jewish population of Stryi was forcibly relocated to one part of the city. It was then that I heard the word ghetto for the first time, and initially did not really grasp its significance. There were announcements all over the city forbidding non- Jews to provide shelter to Jews, who, instead, were to live “in specially created Jewish housing areas” of the city, i.e. the ill- famed ghettos. Those who provided food or shelter to Jews were to be punished by death.
When I was about 7 or 8 years old, one Sunday morning I was on my way to our school, where all students and teachers usually gathered before going to church in an organized manner; such a meeting was called exorta (from the Latin, a preparatory talk). On that day I was a little late, and as I rushed by the old Jewish quarter to get to school, four men in uniform stopped me quite unexpectedly. Later, I learned that two of them were Nazi Gestapo policemen, and the other two were local Jewish militiamen (working for the Judenrat, or Jewish Council, in the ghetto). The Gestapo asked me, “Bist du eine Judin?” [Are you Jewish?]. I knew enough German already to answer “Ich bin eine Ukrainerin” [I am Ukrainian]. But the Jewish militiamen kept insisting that they knew me and that I was definitely Jewish. I have no idea why the militiamen wanted to count me as a Jew; if a Jew was found outside the ghetto, a most severe punishment was handed out, quite often death.
The men in uniform started taking me with them, when a store owner, where we often shopped, Mr. Rak (I don’t remember his first name), passed by. The Gestapo stopped him and demanded to see his passport; then, they asked him if he recognized me. He said that he knew my whole family, and stated my name and nationality (this was always a requirement with them). After several more exchanges of questions and answers, the Germans released me with a comment to Mr. Rak: “We filled our Ukrainian quota for the day, so you and the girl can go.” That is what he related later to my parents. This was my first brush with a threat of execution. The next day, Mother took me to the Stryi townhall to get my very own passport with a photo. Passports stated the nationality (e.g. Ukrainian, Polish or Jewish) and religion of the holder. As we were waiting for my papers to be processed, an attorney working there, who knew my mother, came to say hello and invited us to his office, where citizens usually came for various permits.
As we sat there, the man talked to us about a particular permit, and kept writing something and handing small pieces of paper to my mother, while at the same time indicating with his finger to be quiet. That attorney was aware that the Nazis listened to every word uttered there, so writing notes was the only way to communicate personal or secret information. I learned later, that in the notes, he pleaded with my mother to help another mother, who had a girl my age. He proposed a specific plan, which my mother would have to follow the following day. Mother agreed. At the end of the meeting with the man, I received my passport and was told to carry it with me at all times. I was very proud of it; certainly none of my friends had one! On the top page, the letter “U” (for “Ukrainian”) was displayed in bold print, and inside was my photograph.
The next morning, Mother unexpectedly asked if I would like to have a sister my own age. I was thrilled with the idea and eagerly replied that it was always my dream to have a sister. Mother then warned me that in order to make this happen, I had to do exactly as she would instruct me, because it was wartime and we had to be extra careful what we were doing and how. Then we left to go to a pharmacy, which stood on the corner of two streets delineating the Jewish ghetto. The pharmacy was still open to all citizens. Mother told me that once we were inside the store, I would need to take off my coat and wait until a little girl (my future sister!) would put it on, and then she was to walk out with my mother. I was to follow by myself, five minutes later, with no coat, but with my passport in my pocketbook. It was just like a weird game.
During the Nazi/German occupation, most of the Jewish population of Stryi was forcibly relocated to one part of the city. It was then that I heard the word ghetto for the first time, and initially did not really grasp its significance. There were announcements all over the city forbidding non- Jews to provide shelter to Jews, who, instead, were to live “in specially created Jewish housing areas” of the city, i.e. the ill- famed ghettos. Those who provided food or shelter to Jews were to be punished by death.
When I was about 7 or 8 years old, one Sunday morning I was on my way to our school, where all students and teachers usually gathered before going to church in an organized manner; such a meeting was called exorta (from the Latin, a preparatory talk). On that day I was a little late, and as I rushed by the old Jewish quarter to get to school, four men in uniform stopped me quite unexpectedly. Later, I learned that two of them were Nazi Gestapo policemen, and the other two were local Jewish militiamen (working for the Judenrat, or Jewish Council, in the ghetto). The Gestapo asked me, “Bist du eine Judin?” [Are you Jewish?]. I knew enough German already to answer “Ich bin eine Ukrainerin” [I am Ukrainian]. But the Jewish militiamen kept insisting that they knew me and that I was definitely Jewish. I have no idea why the militiamen wanted to count me as a Jew; if a Jew was found outside the ghetto, a most severe punishment was handed out, quite often death.
The men in uniform started taking me with them, when a store owner, where we often shopped, Mr. Rak (I don’t remember his first name), passed by. The Gestapo stopped him and demanded to see his passport; then, they asked him if he recognized me. He said that he knew my whole family, and stated my name and nationality (this was always a requirement with them). After several more exchanges of questions and answers, the Germans released me with a comment to Mr. Rak: “We filled our Ukrainian quota for the day, so you and the girl can go.” That is what he related later to my parents. This was my first brush with a threat of execution. The next day, Mother took me to the Stryi townhall to get my very own passport with a photo. Passports stated the nationality (e.g. Ukrainian, Polish or Jewish) and religion of the holder. As we were waiting for my papers to be processed, an attorney working there, who knew my mother, came to say hello and invited us to his office, where citizens usually came for various permits.
As we sat there, the man talked to us about a particular permit, and kept writing something and handing small pieces of paper to my mother, while at the same time indicating with his finger to be quiet. That attorney was aware that the Nazis listened to every word uttered there, so writing notes was the only way to communicate personal or secret information. I learned later, that in the notes, he pleaded with my mother to help another mother, who had a girl my age. He proposed a specific plan, which my mother would have to follow the following day. Mother agreed. At the end of the meeting with the man, I received my passport and was told to carry it with me at all times. I was very proud of it; certainly none of my friends had one! On the top page, the letter “U” (for “Ukrainian”) was displayed in bold print, and inside was my photograph.
The next morning, Mother unexpectedly asked if I would like to have a sister my own age. I was thrilled with the idea and eagerly replied that it was always my dream to have a sister. Mother then warned me that in order to make this happen, I had to do exactly as she would instruct me, because it was wartime and we had to be extra careful what we were doing and how. Then we left to go to a pharmacy, which stood on the corner of two streets delineating the Jewish ghetto. The pharmacy was still open to all citizens. Mother told me that once we were inside the store, I would need to take off my coat and wait until a little girl (my future sister!) would put it on, and then she was to walk out with my mother. I was to follow by myself, five minutes later, with no coat, but with my passport in my pocketbook. It was just like a weird game.
ре My first passport picture at 8 years of age (1943)
I was dressed in a light spring coat. Once inside the pharmacy, after Mother exchanged a few words with the pharmacist, he told her that the mother of my “future sister” came to the arranged meeting a little early and informed him that she had thought it over, and that actually she lost her nerve, and could not part with her daughter, even though it possibly meant saving her life. She was very grateful for the risk that my family took, and as a gesture of gratitude, left us a grey umbrella with a white crocodile leather handle in the shape of a fox’s head. To this day, I think I can almost feel the slightly rough texture of that unusual white leather handle.
For many years, through all the strange events that World War II brought on us, somehow I was able to hold on to that umbrella from the unknown woman. And I often wondered whether her little girl managed to survive the Holocaust. There were strict orders from the Nazis not to hide any Jews or other people for whom the Nazis were looking. The punishment was death! This would also apply to the whole family of the person providing shelter! It took me several decades to comprehend the risk to our whole family that my mother took in trying to save that little Jewish girl, whom we never even met, whose name we never found out. Nevertheless, my parents felt that they had to do the right thing. One of every four Ukrainian families, whom I knew, also took such risks. But there are no known records of how many were successful, how many perished for doing this, or even how many were misidentified as being Jewish, just as I was on that day.
...................................
BORDERS, BOMBS, and TWO RIGHT SHOES
translated by the Author into Ukrainian
БОМБИ, ГРАНИЦІ І ДВА ПРАВІ ЧЕРЕВИЧКИ. Друга світова війна очима дитини-біженця
(Львів: Літопис, 2018)
Уривок із споминів про зустріч із Ольгою Косач Кривинюк:
"Бачити одну із сестер поетки було майже щось таке, мов їі саму бачити, або мов доторкнутись до історії. До сьогодні ці відвідини --це найважливіший в мене спомин із Авсбурґу".
"Спогади Л. Залеської Онишкевич про перебування у таборі є цінними з погляду інформативності, фактажу, культурно-історичної спадщини."
Тамара Скрипка, ''З щасливого дитинства -- на шляхи війни'', Свобода, 3 травня 2019. с.15.
Від Видавництва:
"Книга Лариси Залеської Онишкевич – це книга про війну і дітей. У ній майже фотографічно зафіксовано факти Другої світової війни в житті маленької дівчинки зі Стрия. Прощання з Батьківщиною, довга і складна дорога на Захід, життя в таборах для переміщених осіб. Про дорослішання і пошук себе, здобування освіти, про родину і про родини авторка пише легко, з гумором. Це зворушлива розповідь про гуманність і солідарність, про людську та національну гідність, про громадянську й соціальну мужність як цінність і як сенс буття людини в межових ситуаціях. А лейтмотивом всієї розповіді є пам’ять Ітаки, спогади, думки і роздуми про Україну. Уже назва книги є метафорою життєвих траєкторій в умовах Другої світової війни, розповіді про них у часі та просторі як про подію, як про джерело осмислення людського буття-в-світі.''
Слово редакторки, Мирослави Приходи:
"Це книжка проймає до кісток. Війна шулікою ввірвалась в життя п’ятирічної Лариси, її родини, її Батьківщини. Дитяча пам'ять зафіксувала події 1939-48 років в Галичині, її рідному Стрию, довгу дорогу на Захід, життя в таборах. Страшні історії родинні, національні переплітаються з кумедними й смішними, власне дитячими враженнями й витівками. І ти вже мандруєш разом з дівчинкою, здригаєшся, коли вона описує трагічні моменти, смієшся разом з нею з її маленьких дитячих перемог.
Родина, дім, війна, діти, дорога, Батьківщина, пам’ять… Це ті головні концепти, на яких сконцентрована увага Авторки. Саме вони дають нам ключ до розуміння нашої історії і себе.
Цю книжку потрібно читати всім: і школярам, і вчителям, і тим, хто ще пам’ятає ті часи, і тим, хто спеціально не зосереджувався на них. У книжці багато цікавих світлин людей, документів, ландшафтів. Це книжка-мандрівка в колись і в майбутнє водночас".
-------------------------
рецензія
ТАМАРА СКРИПКА
No. 18 СВОБОДА, П’ЯТНИЦЯ, 3 ТРАВНЯ 2019 РОКУ, ст. 15
З щасливого дитинства – на шляхи війни Лариса Залеська Онишкевич. „Бомби, границі і два праві черевички. Друга світова війна очима дитини-біженця“. Львів‚ „Літопис“, 2018. 257 стор. Книжка „Бомби, границі і два праві черевички. Друга світова війна очима дитини-біженця“ – це свідчення історичних подій крізь призму сприйняття дитини під час Другої світової війни. Спогади автор присвятила „Пам’яті тих, кого історія порозкидала далекими дорогами на Схід, або на Захід, і які не дочекалися Відродження Країни 1991 року“. Книга є перекладом англомовного видання, що вийшло друком 2016 року і складається з передмови і двох частин: „Моя мандрівка під час Другої світової війни“ і „Наслідки подій із часів перед і поза моєю мандрівкою“. Завершують видання додатки – генеалогічне дерево о. Платона Шанковського, хронологія головних подій від ІХ ст., що вплинули на долю предків авторки (від ІХ ст.) і детальніше, – по лінії матері (від ХVІІІ ст.). А також книжка містить п’ять мап, 78 фотографій і документів, глосарій термінів та іменний покажчик.
Оповідь Л. Залеської Онишкевич охоплює віхи життєпису її родини до, під час і після Другої світової війни, які не лише послужать матеріялом історикові, а й стануть у нагоді пересічному читачеві прикладом життєвого досвіду, мудрости, добра і людяности. Саме із окремих спалахів пам’яті зіткана рекомендована книга. Автор книжки подбала про те, аби з максимальною точністю передати усе багатство смислових і лексичних відтінків тогочасної мови. А візуалізацію текстової оповіді покладено на вміщені у книжці світлини з родинного архіву, фотодокументи, що разом з генеалогією роду становлять змістовний інформативно-психологічний матеріял. У передмові до видання авторка пише: „На наших крутих стежках можна було бачити і сприймати теплі жести людської доброти, які немов хотіли невтралізувати ті чорні картини війни. Були також картини особистих і групових переживань не тільки за свою долю, але і за спільну відповідальність за майбутнє Батьківщини. І може тому більшість наших особистих плянувань була пов’язана з її відтворенням кругом нас. Це була своєрідна місія – щоб не пропало Євшан-зілля“. Перший розділ – це знайомство з особистістю автора, відкриття неповторного світу, що починається з дитинства, з того далекого часу, коли формується характер і ставлення до навколишньої дійсности. Багато з пережитого і побаченого у ці роки має безпосереднє відношення до світовідчуття людини впродовж усього жититя.
Народилася Л. Залеська Онишкевич у міс-ті Стрий на Львівщині. Батько Тадей Залесь- кий (1883-1976) був людиною відомою в україн- ському інтелектуальному та політичному серед- овищі як педагог, дійсний член Наукового Това- риства ім. Шевченка, член Академічної Грома- ди, таємного гуртка „Молода Україна“, посол/ депутат Західно-Української Народної Республі- ки, в’язень польських концентраційних таборів. Він також провадив курси для неграмотних по селах Галичини. У період міжвоєння працював у Заліщицькій учительській семінарії, Самбірській першій гімназії, гімназіяльних навчальних закла- дах в Стрию. Мама Марія Залеська походила із священичого роду Шанковських. Донька Лариса росла у високультурній атмосфері родини з давніми традиціями, що відіграли велику ролю у формуванні її світогляду та духовних цінностей – пошани до родинних традицій, любові до рідної мови, збереження пам’яті роду. Адже рід живе доти, доки в нашій пам’яті живуть їх імена. З окупацією більшовиками Галичини усталений устрій родини зазнав кардинальних змін. Власне, перший розділ розпочинається з нічної подорожі потягом шестирічної Лариси та її мами зі Стрия до Чорткова. А звідти – сань- ми у глупу ніч, поміж вогників, якими світилися очі вовків, у село Новий Нижбірок Гусятинсько- го повіту, на парохію о. Северина Шанковського. Вже тоді шестилітня дитина відчула тривогу, бо сани завезли їх з мамою не на плебанію, а до скромненької хатинки навпроти церкви. „Там, у вузенькій кімнатці, лежав на ліжку дідуньо Северин. Він заледве міг рухати головою. Він зупинив свій зір на мені й подав знак, щоби я до нього підійшла. Тоді поблагословив мене і поцілував в чоло, а потім так само мою маму. За кілька годин він уже покинув цей світ“. Згодом Лариса довідалася, що з приходом більшовиків, дідуня часто викликали у відділ НКВД у Гусятин й допитували, чому його парохія належить до Української Греко-Католицької Церкви, а не до Російської Православної Церкви. Навдовзі провід села перейшов до рук двох комуністів, які виселили о. Северина та його дружину серед зими з плебанії. І хоча родина Кравчуків дала їм притулок, та все ж тієї ночі о. Северин перемерз і‚ діставши запалення легенів, помер.
Переживання дитини у роки війни виписані з особливою ретельністю, подаються імена родичів і людей, котрі пройшли через долю авторки, з котрими її родина підтримувала приятельські чи професійні стосунки, інших – рятувала від смерти. З особливою любов’ю і теплотою Л. Залеська Онишкевич згадує про кожного із членів великої родини. У книжці подаються детальні відомості про брата Всеволода, який „вибрав підпілля, себто УПА, щоб брати участь у змаганні Украї- ни проти чужих наїзників і чужих ідеологій, себто і проти німецьких нацистів, і проти російських комуністів“. У 1944 році його, вже семінариста, мобілізували до Червоної армії. Примусове шестирічне перебування у рядах загарбницької армії на Курильському острові не „виморозило“ його подвижницького духу, оптимістичного сприйняття світу, людської гідности. Через шість років він повернувся до Львова, де розпочав студіювати медицину. А 2 січня 1955 року його підступно вбили, про що батьки і сестра довідалися лише наприкінці 1950-их років.
Родині ж судилась еміґрантська доля. Насувався фронт. У 1944 році перед вступом Червоної армії до Галичини у родини Залеських був єдиний вибір – вимушена еміґрація. І вони з донькою через Сянок, Словаччину виїхали до Німеччини, де кілька років перебували у таборах переміщених осіб в Авґсбурґу та Новому Ульмі. Нелегко було залишати батьківщину, міняти звичний спосіб життя на тягар невідомости. Однак еміґрація давала найнеобхідніше і найдорожче для людини відчуття – свободу. Авторка детально описує родинну епопею втечі з рідної землі у Словаччину, Австрію, Німеччину під загрозою диктаторських режимів, допитів радянських і нацистських спецслужб, арештів, загроз репатріяції і навіть смерти. Л. Залеська Онишкевич документує життя біженців у таборах для переміщених осіб, де знайшли притулок понад 200 тис. українців. Тут знаходимо складне переплетіння особистостей, доль, характерів, цілей, відновлення українського життя в центрі розбитої війною Европи у, здавалося б, зовсім невідповідних для культурного розвою умовах таборів.
Сьогодні важко навіть уявити, яким чином у ті роки, у тій ситуації відродилося громадське, культурне, освітнє життя. Жодне визначення не може вичерпно охарактеризувати тих людей, яких об’єднувало лише одне – Україна. Кожен з них втратив усе, але не втратив бажан- ня бути благовістом залишеної вітчизни. Насамперед інтеліґенція відчувала високу відповідальність за майбутнє України. У той надзвичайно складний час таборова українська громада почувала себе живою пульсуючою силою. Активізувалось наукове і культурне життя, з погляду сьогодення варте більше, ніж подиву.
У цій атмосфері літературно-мистецького піднесення Л. Залеська продовжила освіту, вступила до Пласту. З особливим трепетом читається епізод про відвідини пластунками, серед яких була і 10-річна Лариса, Ольги Косач-Кривинюк, що перебувала тоді у тому ж таборі Зоммерказерне в Авґсбурґу і дописувала останні сторінки літопису життя і творчости Лесі Українки, її старшої сестри. Про цю зустріч авторка зворушливо згадує: „Я більше пам’ятаю те наше піднесен- ня бачити сестру поетки, як сам її вигляд. Все ж таки я знала деякі вірші Лесі Українки, які мені дуже сподобались. Крім того, я завжди була тихо горда з того, що мій тато вибрав моє ім’я на честь цієї поетки! А тут, ось така нагода бачити й говорити з її сестрою! Бачити одну із сестер поетки, було майже щось таке, мов її саму бачити, або мов доторкнутись до історії. До сьогодні ці відвідини – це найважливіший в мене спомин з Авсґбурґу“. Спогади Л. Залеської Онишкевич про перебування у таборі є цінними з погляду інформативності, фактажу, культурноісторичної спадщини. З Німеччини шлях родини Залеських простелився до Канади. У Торонтському університеті Лариса здобула вищу освіту. Одночасно навчалася грі на фортепіяні. Це були повні відкриттів щаблі пізнання, які привели її до притягального світу науки під назвою літературознавство. Спогади Л. Залеської Онишкевич це, поперш усього, вияв шани родині, роду, людям, імена яких заслуговують не лише вдячности. Хоча виміри життя роду Шанковських і Залеських подаються лише хронологічно, однак вже це дає підстави належно оцінити усе пережите і зроблене ними у категоріях переємности, обов’язку та пам’яті. Приміром, викладена авторкою лишень одним реченням трагічна доля роду Шанковських впродовж двох століть трансформується в історію усієї України, її народу: „Чи це була російська царська чи комуністична влада, священичі члени моєї рідні понад півтора століття часто були жертвами: 1783 року Катерина ІІ не дозволила моїм предкам на Житомирщині бути священиками УГК Церкви; 1941 року мій дідо помер через комуністів на Поділлі, а 1955 року мій брат (колишній семінарист) помер у Льво- ві“. Попри усе, рід Шанковських лише в Черня- хові на Житомирщині, звідки походить, дав 12 поколінь греко-католицьких священиків. А гіл- ка о. Северина – чотири покоління на Поділлі. Він і його брати служили в околицях Гусятина і Копичинець. Серед тих, хто зупинявся на плеба- нії дідуся, перетинаючи кордон, – відомий укра- їнський історик Михайло Грушевський та його дружина Марія, Людмила Шевченко, внучата племінниця Тараса Шевченка, Олена Гордієв- ська-Гаврилко. Доля авторки та її батьків засвідчує, що звершене їх предками живе гідним прикладом, й навіть через століття, колонізацію, війни має продовження і є ще одним дорогоцінним скарбом сукупної історії України, уписаної у світовий контекст.
Виняткова ретельність у викладі матеріялу, вдумливе спостереження явищ життя у роки Другої світової війни – це той фундамент, що забезпечив глибину і принаду спогадів Л. Залеської Онишкевич.
Ню-Йорк
................................................................................................................................................................................
дикурс про книжку
ttps://litgazeta.com.ua/reviews/dmytro-drozdovskyj-parabolichnyj-realizm-katastrofizm-i-ob-iektyvnist-istorii-v-knyzhtsi-l-zaleskoi-onyshkevych
Дмитро Дроздовський
" Параболічний реалізм: катастрофізм і об’єктивність історії в книжці Л. Залеської Онишкевич "
Українська літературна газета, 25.03.2020
124
(уривок статті)
"... Метафізичність відчуття оповіді – наслідок згущення фактологічності та пережитих травм, які, безперечно, мали вплив на спосіб проговорення минулого, на модель репрезентації приватної історії. Метафізичність «параболічного реалізму» зумовлена здатністю наратора схоплювати приховані закономірності, виявляти прихований зв’язок між речами. Це можливе в результаті аналітичного погляду на історію, у якій замішано приватне, позначене травмами, катаклізмами й, відповідно, болем, та офіційне, відмежоване від приватного, проте таке, частиною чого є приватна історія оповідача. Історія батька, який пережив міжвоєнний і воєнний досвід, історія брата, якого засилають в армію на Далекий Схід, є конкретним в історії того, як СРСР реалізовували політику асиміляції, розщеплення національної ідентичності й винищення окремих етнічних груп.
Відтворений досвід минулого, розказана історія вкладається в загальну канву радянської колонізаційної політики, яка в зображеній авторській моделі наближається до нацистської політики в аспекті знищення Іншого, перевазі ідеологічного над людським тощо. Приватна історія поглиблює уявлення про загальну історію зазначеного історичного періоду; на прикладі подій у певному місті чи містечку можна значно рельєфніше й глибше відчути жахіття, що чекали на долі родин. Водночас викладеній приватній історії притаманні елементи гумору, іронічного схоплення дійсності, зокрема власного становлення автора/авторки.
Орієнтованість на достовірність фактів (наявність мап, відбитків певних історичних загальновідомих або приватних документів, маршрути переміщень осіб і військ тощо) поєднано зі здатністю оповідача схоплювати життєві деталі, що мають суб’єктивне позначення і є важливими саме для автора/авторки, оскільки наділені тим, що визначає сентиментальність оповіді. Така тенденція може стосуватися опису власного життєвого шляху, помилок, дрібної шкоди, яка виявляє особливості характеру, тощо. Все це робить загальний наратив більш сентиментальним, а отже, сприйнятливішим не лише в аспекті наукового пізнання й реконструкції історії, а й також через отримання естетичного задоволення від тексту, хоча, наголошу, ідеться про складені теми зіткнення людини й ідеології, під час чого читач має справу з описом страт, убивств тощо. Параболічний реалізм поєднує не лише наукову відстороненість і об’єктивність фактів, а й також сентиментальність окремих моментів під час ретрансляції спогадів (інакше ми б мали справу з класичним нарисом). Здатність оповідачів звертати увагу на сентиментальні дрібниці, зрештою, й наділяє їх здатністю робити суб’єктивні припущення на рівні метаісторизму, що загалом реалізує метафізичність оповіді в регістрі параболічного реалізму.
Приклад «параболічного реалізму» може бути розглянутий на матеріалі оповіді, експлікованій у книжці «Бомби, границі і два праві черевички» («Літопис, 2018) Лариси Залеської Онишкевич. Тип реалізму, який у цій книжці пропонує авторка, доцільно схарактеризувати як такий, що поєднує фактографічність і індивідуально-авторську позицію, настанову на відтворення артефактів доби (зокрема й через фотографії, архівні матеріали, наприклад, листи брата тощо) та осмислення історичних подій із позиції параболічного реалізму й метаісторизму. Авторка зберігає правописні особливості того часу, про якій ідеться, саме для того, щоб надати оповіді автентичності, щоб зробити її адекватним джерелом сенсів про певний час і простір, а отже, і про долю людей, мовлення яких відображено в книжці. Під поняттям «метаісторизм» розумію явлення оповідачки про історію, яка на кожному конкретному етапі репрезентує більшу закономірність, побачити яку можна через зіставлення з іншими історичним часами або ж локалізаціями. Згадка про перебування брата на Курильських островах під час служби зіставлена в книжці із рішенням Рузвельта на Ялтинській конференції передати Курильські острови (крім двох найбільших) СРСР, щоб не мати конфлікту з Японією. Ситуація ідеологічних зіткнень між представниками влади й громадськості має конкретну історичну часово-просторову локалізацію в Книжці (Стрий), проте те, що відбувалося на стрийських вулицях – лише конкретне в загальній системі зіткнення Людини та Ідеології, наслідком чого стало винищення єврейського населення (як і в Бабиному Яру в Києві, євреїв вивозили до стрийського парку й закопували там).
Отже, реалістичне письмо автобіографічної книжки «Бомби, границі і два праві черевички» Л. Залеської Онишкевич – це не лише суха констатація, не лише відтворення «реальних голосів», як у книжках Світлани Алексієвич, а й також наявність морально-етичних міркувань авторки, її оцінювальних суджень і спроби вивести мислення, в основі якого увага до фактів, на метарівень, тобто уявити весь масштаб катастрофи, яку можна, умовно кажучи, назвати апокаліпсисом. І в книжці маємо уже інші наративні стратегії та манеру оповіді, ніж у згаданих у попередній статті творах С. Алексієвич та М. Жулинського. Реалістична стратегія суголосна тенденціям, які висловлює британський теоретик літератури Софі Влакос (Sophie Vlacos), авторка розділу «Реалізми» в «The Routledge companion to twenty-first century literary fiction» (2019), зауважуючи, що конкретні фактологічні вкраплення, величезна кількість дат тощо дають можливість вийти на рівень метафізичного узагальнення ситуацій, зокрема ж проблемних, які показують хід історії як явища телеологічного, якому притаманний певний розум, «цілепокладання». На думку дослідниці, сучасній літературі притаманний інакший спосіб репрезентації дійсності: з позиції природи, з позиції речі й тих об’єктів природи, які вважалися залежними від суб’єкта (людини). Ідеться про антропоценний погляд на світ, який відповідає тенденції об’єктивованого погляду на онтологію світу (Object Oriented Ontology, за С. Влакос, «The Routledge…», с. 101), у якому важливо зрозуміти динаміку явищ і тенденцій, які не залежать від людини й не визначаються поглядами людини. На думку британських дослідників, «вісімнадцять років після публікації есею Бравна дискусії та заходи стосовно матеріальності й ролі речей тільки поглибилися» (С. Влакос, «The Routledge…», с. 100). Ідеться про вже згаданий у попередній публікації «У пошуках реальності: моделі історичної реконструкції в прозі Світлани Алексієвич та Миколи Жулинського» есеїстичний маніфест Білла Бравна 2001 року «Теорія речі» («Thing Theory»). Зазначені дискусії актуалізували в сучасній літературі питання реалізму, який утверджується дедалі інтенсивніше як когнітивне явище, особлива модель світорозуміння. В українському літературознавстві теза про те, що реалізм є і культурно-історичною епохою (й напрямом та стилем), і способом інтерпретації (бачення) дійсності належить Дмитру Наливайкові. Проте ще 1980 р. в післямові до видання Адорно Ф. Джеймісон зауважив, що «самобутність концепту реалізм <…> полягає в утвердженні його когнітивного й естетичного статусу» (цит. за С. Влакос, «The Routledge…», с. 100; в оригіналі йдеться про післямову «Reflections in Conclusion» у роботі Адорно. Естетика й політика, 1980, с. 135). Тобто йдеться про розгляд реалізму як естетичного явища (стилю), так і способу інтерпретації дійсності, коли важливо репрезентувати закономірності, незалежні від людини.
Зазначена тенденція частково реалізована в книжці «Бомби, границі і два праві черевички», у якій представлено спробу фіксації дійсності з позиції «об’єктивованої онтології об’єктів» (наприклад, у назві розділу «Я мала б бути 6,000,001-ою жертвою?») і водночас у якій наявні індивідуально авторські узагальнення, які перетворюють оповідь на параболу. Отже, дослідження фактів дає можливість усвідомити метарівень історичної лінії. У такому разі сучасні типи реалістичного письма в британському романі не заперечують наявності виходу на рівні світосприйняття в метафізику, яка уможливлює розмову про метарівень історії. Оповідачка Л. Залеської Онишкевич так само вдається до метафоричних узагальнень, крім того, минуло вже чимало часу, а отже, можна виявити закономірності в розвитку локусу чи топосу, який пережив ось такі катастрофи в минулому, і можна проаналізувати, якими є потенційні загрози для людства в аспекті зіткнення Людини і Цивілізації через сто років. «Той парк, куди я водила своїх кроликів, швидко став заплямований дуже темними подіями. Одного разу я бачила , як відкриті вантажівки везли до парку повно людей. А потім я тільки чула стріл за стрілом, за стрілом… Дещо пізніше я дізналася, що нацисти возили жидів у той парк, з якого вони більше ніколи не вийшли…» («Бомби, границі і два праві черевички», с. 52).
Авторському стилю оповідачки властива метафоричність (ця тенденція відображена зокрема і в самій назві книжки – «Бомби, границі і два праві черевички»), художність світовідчуття, оскільки описані події, згадані епізоди минулого сформували категорію життєсвіту авторки, яка описує реальні події власного минулого. Часом форма оповіді «заграє» з читачем, виявляючи суто дитяче бачення дівчинки, але водночас свідчить про її грайливість, певний жіночий нарцисизм (прагнення сподобатися собі й читачеві) тощо. Це емоційно марковане письмо, у якому відстороненість межує з індивідуальною щирістю, прагненням розповісти максимально чесно, щоб утривалити родову пам’ять як частину історичного наративу. Цій книжці властиві риси щоденнику, які доцільно узагальнити поняттям «транспарантності»: оповідачка випрозорює себе у спогадах, випрозорює стиль і мислення, індивідуальне й загальне, яке формується ось із таких спогадів, щоденників, зізнань."
.......................................................................................................................................
ре My first passport picture at 8 years of age (1943)
I was dressed in a light spring coat. Once inside the pharmacy, after Mother exchanged a few words with the pharmacist, he told her that the mother of my “future sister” came to the arranged meeting a little early and informed him that she had thought it over, and that actually she lost her nerve, and could not part with her daughter, even though it possibly meant saving her life. She was very grateful for the risk that my family took, and as a gesture of gratitude, left us a grey umbrella with a white crocodile leather handle in the shape of a fox’s head. To this day, I think I can almost feel the slightly rough texture of that unusual white leather handle.
For many years, through all the strange events that World War II brought on us, somehow I was able to hold on to that umbrella from the unknown woman. And I often wondered whether her little girl managed to survive the Holocaust. There were strict orders from the Nazis not to hide any Jews or other people for whom the Nazis were looking. The punishment was death! This would also apply to the whole family of the person providing shelter! It took me several decades to comprehend the risk to our whole family that my mother took in trying to save that little Jewish girl, whom we never even met, whose name we never found out. Nevertheless, my parents felt that they had to do the right thing. One of every four Ukrainian families, whom I knew, also took such risks. But there are no known records of how many were successful, how many perished for doing this, or even how many were misidentified as being Jewish, just as I was on that day.
...................................
BORDERS, BOMBS, and TWO RIGHT SHOES
translated by the Author into Ukrainian
БОМБИ, ГРАНИЦІ І ДВА ПРАВІ ЧЕРЕВИЧКИ. Друга світова війна очима дитини-біженця
(Львів: Літопис, 2018)
Уривок із споминів про зустріч із Ольгою Косач Кривинюк:
"Бачити одну із сестер поетки було майже щось таке, мов їі саму бачити, або мов доторкнутись до історії. До сьогодні ці відвідини --це найважливіший в мене спомин із Авсбурґу".
"Спогади Л. Залеської Онишкевич про перебування у таборі є цінними з погляду інформативності, фактажу, культурно-історичної спадщини."
Тамара Скрипка, ''З щасливого дитинства -- на шляхи війни'', Свобода, 3 травня 2019. с.15.
Від Видавництва:
"Книга Лариси Залеської Онишкевич – це книга про війну і дітей. У ній майже фотографічно зафіксовано факти Другої світової війни в житті маленької дівчинки зі Стрия. Прощання з Батьківщиною, довга і складна дорога на Захід, життя в таборах для переміщених осіб. Про дорослішання і пошук себе, здобування освіти, про родину і про родини авторка пише легко, з гумором. Це зворушлива розповідь про гуманність і солідарність, про людську та національну гідність, про громадянську й соціальну мужність як цінність і як сенс буття людини в межових ситуаціях. А лейтмотивом всієї розповіді є пам’ять Ітаки, спогади, думки і роздуми про Україну. Уже назва книги є метафорою життєвих траєкторій в умовах Другої світової війни, розповіді про них у часі та просторі як про подію, як про джерело осмислення людського буття-в-світі.''
Слово редакторки, Мирослави Приходи:
"Це книжка проймає до кісток. Війна шулікою ввірвалась в життя п’ятирічної Лариси, її родини, її Батьківщини. Дитяча пам'ять зафіксувала події 1939-48 років в Галичині, її рідному Стрию, довгу дорогу на Захід, життя в таборах. Страшні історії родинні, національні переплітаються з кумедними й смішними, власне дитячими враженнями й витівками. І ти вже мандруєш разом з дівчинкою, здригаєшся, коли вона описує трагічні моменти, смієшся разом з нею з її маленьких дитячих перемог.
Родина, дім, війна, діти, дорога, Батьківщина, пам’ять… Це ті головні концепти, на яких сконцентрована увага Авторки. Саме вони дають нам ключ до розуміння нашої історії і себе.
Цю книжку потрібно читати всім: і школярам, і вчителям, і тим, хто ще пам’ятає ті часи, і тим, хто спеціально не зосереджувався на них. У книжці багато цікавих світлин людей, документів, ландшафтів. Це книжка-мандрівка в колись і в майбутнє водночас".
-------------------------
рецензія
ТАМАРА СКРИПКА
No. 18 СВОБОДА, П’ЯТНИЦЯ, 3 ТРАВНЯ 2019 РОКУ, ст. 15
З щасливого дитинства – на шляхи війни Лариса Залеська Онишкевич. „Бомби, границі і два праві черевички. Друга світова війна очима дитини-біженця“. Львів‚ „Літопис“, 2018. 257 стор. Книжка „Бомби, границі і два праві черевички. Друга світова війна очима дитини-біженця“ – це свідчення історичних подій крізь призму сприйняття дитини під час Другої світової війни. Спогади автор присвятила „Пам’яті тих, кого історія порозкидала далекими дорогами на Схід, або на Захід, і які не дочекалися Відродження Країни 1991 року“. Книга є перекладом англомовного видання, що вийшло друком 2016 року і складається з передмови і двох частин: „Моя мандрівка під час Другої світової війни“ і „Наслідки подій із часів перед і поза моєю мандрівкою“. Завершують видання додатки – генеалогічне дерево о. Платона Шанковського, хронологія головних подій від ІХ ст., що вплинули на долю предків авторки (від ІХ ст.) і детальніше, – по лінії матері (від ХVІІІ ст.). А також книжка містить п’ять мап, 78 фотографій і документів, глосарій термінів та іменний покажчик.
Оповідь Л. Залеської Онишкевич охоплює віхи життєпису її родини до, під час і після Другої світової війни, які не лише послужать матеріялом історикові, а й стануть у нагоді пересічному читачеві прикладом життєвого досвіду, мудрости, добра і людяности. Саме із окремих спалахів пам’яті зіткана рекомендована книга. Автор книжки подбала про те, аби з максимальною точністю передати усе багатство смислових і лексичних відтінків тогочасної мови. А візуалізацію текстової оповіді покладено на вміщені у книжці світлини з родинного архіву, фотодокументи, що разом з генеалогією роду становлять змістовний інформативно-психологічний матеріял. У передмові до видання авторка пише: „На наших крутих стежках можна було бачити і сприймати теплі жести людської доброти, які немов хотіли невтралізувати ті чорні картини війни. Були також картини особистих і групових переживань не тільки за свою долю, але і за спільну відповідальність за майбутнє Батьківщини. І може тому більшість наших особистих плянувань була пов’язана з її відтворенням кругом нас. Це була своєрідна місія – щоб не пропало Євшан-зілля“. Перший розділ – це знайомство з особистістю автора, відкриття неповторного світу, що починається з дитинства, з того далекого часу, коли формується характер і ставлення до навколишньої дійсности. Багато з пережитого і побаченого у ці роки має безпосереднє відношення до світовідчуття людини впродовж усього жититя.
Народилася Л. Залеська Онишкевич у міс-ті Стрий на Львівщині. Батько Тадей Залесь- кий (1883-1976) був людиною відомою в україн- ському інтелектуальному та політичному серед- овищі як педагог, дійсний член Наукового Това- риства ім. Шевченка, член Академічної Грома- ди, таємного гуртка „Молода Україна“, посол/ депутат Західно-Української Народної Республі- ки, в’язень польських концентраційних таборів. Він також провадив курси для неграмотних по селах Галичини. У період міжвоєння працював у Заліщицькій учительській семінарії, Самбірській першій гімназії, гімназіяльних навчальних закла- дах в Стрию. Мама Марія Залеська походила із священичого роду Шанковських. Донька Лариса росла у високультурній атмосфері родини з давніми традиціями, що відіграли велику ролю у формуванні її світогляду та духовних цінностей – пошани до родинних традицій, любові до рідної мови, збереження пам’яті роду. Адже рід живе доти, доки в нашій пам’яті живуть їх імена. З окупацією більшовиками Галичини усталений устрій родини зазнав кардинальних змін. Власне, перший розділ розпочинається з нічної подорожі потягом шестирічної Лариси та її мами зі Стрия до Чорткова. А звідти – сань- ми у глупу ніч, поміж вогників, якими світилися очі вовків, у село Новий Нижбірок Гусятинсько- го повіту, на парохію о. Северина Шанковського. Вже тоді шестилітня дитина відчула тривогу, бо сани завезли їх з мамою не на плебанію, а до скромненької хатинки навпроти церкви. „Там, у вузенькій кімнатці, лежав на ліжку дідуньо Северин. Він заледве міг рухати головою. Він зупинив свій зір на мені й подав знак, щоби я до нього підійшла. Тоді поблагословив мене і поцілував в чоло, а потім так само мою маму. За кілька годин він уже покинув цей світ“. Згодом Лариса довідалася, що з приходом більшовиків, дідуня часто викликали у відділ НКВД у Гусятин й допитували, чому його парохія належить до Української Греко-Католицької Церкви, а не до Російської Православної Церкви. Навдовзі провід села перейшов до рук двох комуністів, які виселили о. Северина та його дружину серед зими з плебанії. І хоча родина Кравчуків дала їм притулок, та все ж тієї ночі о. Северин перемерз і‚ діставши запалення легенів, помер.
Переживання дитини у роки війни виписані з особливою ретельністю, подаються імена родичів і людей, котрі пройшли через долю авторки, з котрими її родина підтримувала приятельські чи професійні стосунки, інших – рятувала від смерти. З особливою любов’ю і теплотою Л. Залеська Онишкевич згадує про кожного із членів великої родини. У книжці подаються детальні відомості про брата Всеволода, який „вибрав підпілля, себто УПА, щоб брати участь у змаганні Украї- ни проти чужих наїзників і чужих ідеологій, себто і проти німецьких нацистів, і проти російських комуністів“. У 1944 році його, вже семінариста, мобілізували до Червоної армії. Примусове шестирічне перебування у рядах загарбницької армії на Курильському острові не „виморозило“ його подвижницького духу, оптимістичного сприйняття світу, людської гідности. Через шість років він повернувся до Львова, де розпочав студіювати медицину. А 2 січня 1955 року його підступно вбили, про що батьки і сестра довідалися лише наприкінці 1950-их років.
Родині ж судилась еміґрантська доля. Насувався фронт. У 1944 році перед вступом Червоної армії до Галичини у родини Залеських був єдиний вибір – вимушена еміґрація. І вони з донькою через Сянок, Словаччину виїхали до Німеччини, де кілька років перебували у таборах переміщених осіб в Авґсбурґу та Новому Ульмі. Нелегко було залишати батьківщину, міняти звичний спосіб життя на тягар невідомости. Однак еміґрація давала найнеобхідніше і найдорожче для людини відчуття – свободу. Авторка детально описує родинну епопею втечі з рідної землі у Словаччину, Австрію, Німеччину під загрозою диктаторських режимів, допитів радянських і нацистських спецслужб, арештів, загроз репатріяції і навіть смерти. Л. Залеська Онишкевич документує життя біженців у таборах для переміщених осіб, де знайшли притулок понад 200 тис. українців. Тут знаходимо складне переплетіння особистостей, доль, характерів, цілей, відновлення українського життя в центрі розбитої війною Европи у, здавалося б, зовсім невідповідних для культурного розвою умовах таборів.
Сьогодні важко навіть уявити, яким чином у ті роки, у тій ситуації відродилося громадське, культурне, освітнє життя. Жодне визначення не може вичерпно охарактеризувати тих людей, яких об’єднувало лише одне – Україна. Кожен з них втратив усе, але не втратив бажан- ня бути благовістом залишеної вітчизни. Насамперед інтеліґенція відчувала високу відповідальність за майбутнє України. У той надзвичайно складний час таборова українська громада почувала себе живою пульсуючою силою. Активізувалось наукове і культурне життя, з погляду сьогодення варте більше, ніж подиву.
У цій атмосфері літературно-мистецького піднесення Л. Залеська продовжила освіту, вступила до Пласту. З особливим трепетом читається епізод про відвідини пластунками, серед яких була і 10-річна Лариса, Ольги Косач-Кривинюк, що перебувала тоді у тому ж таборі Зоммерказерне в Авґсбурґу і дописувала останні сторінки літопису життя і творчости Лесі Українки, її старшої сестри. Про цю зустріч авторка зворушливо згадує: „Я більше пам’ятаю те наше піднесен- ня бачити сестру поетки, як сам її вигляд. Все ж таки я знала деякі вірші Лесі Українки, які мені дуже сподобались. Крім того, я завжди була тихо горда з того, що мій тато вибрав моє ім’я на честь цієї поетки! А тут, ось така нагода бачити й говорити з її сестрою! Бачити одну із сестер поетки, було майже щось таке, мов її саму бачити, або мов доторкнутись до історії. До сьогодні ці відвідини – це найважливіший в мене спомин з Авсґбурґу“. Спогади Л. Залеської Онишкевич про перебування у таборі є цінними з погляду інформативності, фактажу, культурноісторичної спадщини. З Німеччини шлях родини Залеських простелився до Канади. У Торонтському університеті Лариса здобула вищу освіту. Одночасно навчалася грі на фортепіяні. Це були повні відкриттів щаблі пізнання, які привели її до притягального світу науки під назвою літературознавство. Спогади Л. Залеської Онишкевич це, поперш усього, вияв шани родині, роду, людям, імена яких заслуговують не лише вдячности. Хоча виміри життя роду Шанковських і Залеських подаються лише хронологічно, однак вже це дає підстави належно оцінити усе пережите і зроблене ними у категоріях переємности, обов’язку та пам’яті. Приміром, викладена авторкою лишень одним реченням трагічна доля роду Шанковських впродовж двох століть трансформується в історію усієї України, її народу: „Чи це була російська царська чи комуністична влада, священичі члени моєї рідні понад півтора століття часто були жертвами: 1783 року Катерина ІІ не дозволила моїм предкам на Житомирщині бути священиками УГК Церкви; 1941 року мій дідо помер через комуністів на Поділлі, а 1955 року мій брат (колишній семінарист) помер у Льво- ві“. Попри усе, рід Шанковських лише в Черня- хові на Житомирщині, звідки походить, дав 12 поколінь греко-католицьких священиків. А гіл- ка о. Северина – чотири покоління на Поділлі. Він і його брати служили в околицях Гусятина і Копичинець. Серед тих, хто зупинявся на плеба- нії дідуся, перетинаючи кордон, – відомий укра- їнський історик Михайло Грушевський та його дружина Марія, Людмила Шевченко, внучата племінниця Тараса Шевченка, Олена Гордієв- ська-Гаврилко. Доля авторки та її батьків засвідчує, що звершене їх предками живе гідним прикладом, й навіть через століття, колонізацію, війни має продовження і є ще одним дорогоцінним скарбом сукупної історії України, уписаної у світовий контекст.
Виняткова ретельність у викладі матеріялу, вдумливе спостереження явищ життя у роки Другої світової війни – це той фундамент, що забезпечив глибину і принаду спогадів Л. Залеської Онишкевич.
Ню-Йорк
................................................................................................................................................................................
дикурс про книжку
ttps://litgazeta.com.ua/reviews/dmytro-drozdovskyj-parabolichnyj-realizm-katastrofizm-i-ob-iektyvnist-istorii-v-knyzhtsi-l-zaleskoi-onyshkevych
Дмитро Дроздовський
" Параболічний реалізм: катастрофізм і об’єктивність історії в книжці Л. Залеської Онишкевич "
Українська літературна газета, 25.03.2020
124
(уривок статті)
"... Метафізичність відчуття оповіді – наслідок згущення фактологічності та пережитих травм, які, безперечно, мали вплив на спосіб проговорення минулого, на модель репрезентації приватної історії. Метафізичність «параболічного реалізму» зумовлена здатністю наратора схоплювати приховані закономірності, виявляти прихований зв’язок між речами. Це можливе в результаті аналітичного погляду на історію, у якій замішано приватне, позначене травмами, катаклізмами й, відповідно, болем, та офіційне, відмежоване від приватного, проте таке, частиною чого є приватна історія оповідача. Історія батька, який пережив міжвоєнний і воєнний досвід, історія брата, якого засилають в армію на Далекий Схід, є конкретним в історії того, як СРСР реалізовували політику асиміляції, розщеплення національної ідентичності й винищення окремих етнічних груп.
Відтворений досвід минулого, розказана історія вкладається в загальну канву радянської колонізаційної політики, яка в зображеній авторській моделі наближається до нацистської політики в аспекті знищення Іншого, перевазі ідеологічного над людським тощо. Приватна історія поглиблює уявлення про загальну історію зазначеного історичного періоду; на прикладі подій у певному місті чи містечку можна значно рельєфніше й глибше відчути жахіття, що чекали на долі родин. Водночас викладеній приватній історії притаманні елементи гумору, іронічного схоплення дійсності, зокрема власного становлення автора/авторки.
Орієнтованість на достовірність фактів (наявність мап, відбитків певних історичних загальновідомих або приватних документів, маршрути переміщень осіб і військ тощо) поєднано зі здатністю оповідача схоплювати життєві деталі, що мають суб’єктивне позначення і є важливими саме для автора/авторки, оскільки наділені тим, що визначає сентиментальність оповіді. Така тенденція може стосуватися опису власного життєвого шляху, помилок, дрібної шкоди, яка виявляє особливості характеру, тощо. Все це робить загальний наратив більш сентиментальним, а отже, сприйнятливішим не лише в аспекті наукового пізнання й реконструкції історії, а й також через отримання естетичного задоволення від тексту, хоча, наголошу, ідеться про складені теми зіткнення людини й ідеології, під час чого читач має справу з описом страт, убивств тощо. Параболічний реалізм поєднує не лише наукову відстороненість і об’єктивність фактів, а й також сентиментальність окремих моментів під час ретрансляції спогадів (інакше ми б мали справу з класичним нарисом). Здатність оповідачів звертати увагу на сентиментальні дрібниці, зрештою, й наділяє їх здатністю робити суб’єктивні припущення на рівні метаісторизму, що загалом реалізує метафізичність оповіді в регістрі параболічного реалізму.
Приклад «параболічного реалізму» може бути розглянутий на матеріалі оповіді, експлікованій у книжці «Бомби, границі і два праві черевички» («Літопис, 2018) Лариси Залеської Онишкевич. Тип реалізму, який у цій книжці пропонує авторка, доцільно схарактеризувати як такий, що поєднує фактографічність і індивідуально-авторську позицію, настанову на відтворення артефактів доби (зокрема й через фотографії, архівні матеріали, наприклад, листи брата тощо) та осмислення історичних подій із позиції параболічного реалізму й метаісторизму. Авторка зберігає правописні особливості того часу, про якій ідеться, саме для того, щоб надати оповіді автентичності, щоб зробити її адекватним джерелом сенсів про певний час і простір, а отже, і про долю людей, мовлення яких відображено в книжці. Під поняттям «метаісторизм» розумію явлення оповідачки про історію, яка на кожному конкретному етапі репрезентує більшу закономірність, побачити яку можна через зіставлення з іншими історичним часами або ж локалізаціями. Згадка про перебування брата на Курильських островах під час служби зіставлена в книжці із рішенням Рузвельта на Ялтинській конференції передати Курильські острови (крім двох найбільших) СРСР, щоб не мати конфлікту з Японією. Ситуація ідеологічних зіткнень між представниками влади й громадськості має конкретну історичну часово-просторову локалізацію в Книжці (Стрий), проте те, що відбувалося на стрийських вулицях – лише конкретне в загальній системі зіткнення Людини та Ідеології, наслідком чого стало винищення єврейського населення (як і в Бабиному Яру в Києві, євреїв вивозили до стрийського парку й закопували там).
Отже, реалістичне письмо автобіографічної книжки «Бомби, границі і два праві черевички» Л. Залеської Онишкевич – це не лише суха констатація, не лише відтворення «реальних голосів», як у книжках Світлани Алексієвич, а й також наявність морально-етичних міркувань авторки, її оцінювальних суджень і спроби вивести мислення, в основі якого увага до фактів, на метарівень, тобто уявити весь масштаб катастрофи, яку можна, умовно кажучи, назвати апокаліпсисом. І в книжці маємо уже інші наративні стратегії та манеру оповіді, ніж у згаданих у попередній статті творах С. Алексієвич та М. Жулинського. Реалістична стратегія суголосна тенденціям, які висловлює британський теоретик літератури Софі Влакос (Sophie Vlacos), авторка розділу «Реалізми» в «The Routledge companion to twenty-first century literary fiction» (2019), зауважуючи, що конкретні фактологічні вкраплення, величезна кількість дат тощо дають можливість вийти на рівень метафізичного узагальнення ситуацій, зокрема ж проблемних, які показують хід історії як явища телеологічного, якому притаманний певний розум, «цілепокладання». На думку дослідниці, сучасній літературі притаманний інакший спосіб репрезентації дійсності: з позиції природи, з позиції речі й тих об’єктів природи, які вважалися залежними від суб’єкта (людини). Ідеться про антропоценний погляд на світ, який відповідає тенденції об’єктивованого погляду на онтологію світу (Object Oriented Ontology, за С. Влакос, «The Routledge…», с. 101), у якому важливо зрозуміти динаміку явищ і тенденцій, які не залежать від людини й не визначаються поглядами людини. На думку британських дослідників, «вісімнадцять років після публікації есею Бравна дискусії та заходи стосовно матеріальності й ролі речей тільки поглибилися» (С. Влакос, «The Routledge…», с. 100). Ідеться про вже згаданий у попередній публікації «У пошуках реальності: моделі історичної реконструкції в прозі Світлани Алексієвич та Миколи Жулинського» есеїстичний маніфест Білла Бравна 2001 року «Теорія речі» («Thing Theory»). Зазначені дискусії актуалізували в сучасній літературі питання реалізму, який утверджується дедалі інтенсивніше як когнітивне явище, особлива модель світорозуміння. В українському літературознавстві теза про те, що реалізм є і культурно-історичною епохою (й напрямом та стилем), і способом інтерпретації (бачення) дійсності належить Дмитру Наливайкові. Проте ще 1980 р. в післямові до видання Адорно Ф. Джеймісон зауважив, що «самобутність концепту реалізм <…> полягає в утвердженні його когнітивного й естетичного статусу» (цит. за С. Влакос, «The Routledge…», с. 100; в оригіналі йдеться про післямову «Reflections in Conclusion» у роботі Адорно. Естетика й політика, 1980, с. 135). Тобто йдеться про розгляд реалізму як естетичного явища (стилю), так і способу інтерпретації дійсності, коли важливо репрезентувати закономірності, незалежні від людини.
Зазначена тенденція частково реалізована в книжці «Бомби, границі і два праві черевички», у якій представлено спробу фіксації дійсності з позиції «об’єктивованої онтології об’єктів» (наприклад, у назві розділу «Я мала б бути 6,000,001-ою жертвою?») і водночас у якій наявні індивідуально авторські узагальнення, які перетворюють оповідь на параболу. Отже, дослідження фактів дає можливість усвідомити метарівень історичної лінії. У такому разі сучасні типи реалістичного письма в британському романі не заперечують наявності виходу на рівні світосприйняття в метафізику, яка уможливлює розмову про метарівень історії. Оповідачка Л. Залеської Онишкевич так само вдається до метафоричних узагальнень, крім того, минуло вже чимало часу, а отже, можна виявити закономірності в розвитку локусу чи топосу, який пережив ось такі катастрофи в минулому, і можна проаналізувати, якими є потенційні загрози для людства в аспекті зіткнення Людини і Цивілізації через сто років. «Той парк, куди я водила своїх кроликів, швидко став заплямований дуже темними подіями. Одного разу я бачила , як відкриті вантажівки везли до парку повно людей. А потім я тільки чула стріл за стрілом, за стрілом… Дещо пізніше я дізналася, що нацисти возили жидів у той парк, з якого вони більше ніколи не вийшли…» («Бомби, границі і два праві черевички», с. 52).
Авторському стилю оповідачки властива метафоричність (ця тенденція відображена зокрема і в самій назві книжки – «Бомби, границі і два праві черевички»), художність світовідчуття, оскільки описані події, згадані епізоди минулого сформували категорію життєсвіту авторки, яка описує реальні події власного минулого. Часом форма оповіді «заграє» з читачем, виявляючи суто дитяче бачення дівчинки, але водночас свідчить про її грайливість, певний жіночий нарцисизм (прагнення сподобатися собі й читачеві) тощо. Це емоційно марковане письмо, у якому відстороненість межує з індивідуальною щирістю, прагненням розповісти максимально чесно, щоб утривалити родову пам’ять як частину історичного наративу. Цій книжці властиві риси щоденнику, які доцільно узагальнити поняттям «транспарантності»: оповідачка випрозорює себе у спогадах, випрозорює стиль і мислення, індивідуальне й загальне, яке формується ось із таких спогадів, щоденників, зізнань."
.......................................................................................................................................